Інфовійна: здаватись чи стати нарешті на бік правди
Усі розслідування, усіх убивств, як бачимо, і надалі практично на нулі, як це і було завжди раніше. І хоч людська надія, що злочини будуть розкриті, постійно жевріє, живлячись здоровим глуздом, однак всупереч і йому, і величезному суспільному тиску на слідчі органи, ні одне з розслідувань усіх резонансних убивств досі не зрушило з місця. Це одне.
Безсилість української інформаційної політики перед агресивною, в усіх розуміннях цього слова, московською пропагандою, очевидна. Це ще одне.
Нахабність тотальної бездонної наскрізної московської брехні не має меж, і на жаль досить таки непогано видно, що лідери українського інфопростору аж ніяк не бачать, що її може зупинити. Це ще одне подібне.
Список цих паршивих особливостей сьогодення можна продовжувати, і тенденція до подальшого його розширення очевидна, як от наприклад практично не прикриті державні зусилля щодо ліквідації "Шустер live" - тобто цілком однозначні намагання і надалі все сильніше жмурити суспільні очі на правдиве суспільне відображення дійсності.
Що це таке? Куди це веде і що буде далі? якщо не зламати це сповзання до все глибшого і глибшого занурення в брехню, щоб там не дивитись правді в вічі й не називати важливих речей своїми спражніми іменами?
А що ще може бути в таких випадках, коли люди намагаються дурити самі себе і ховаються, як в тій притчі про страуса з головою в піску, від прикрої правди, яка фактично прямо таки сама лізе в очі і руйнує їхнє життя? Життя буде зруйноване.
І щоб цього не трапилось, необхідно нарешті відмовитись від укладеної для нас в Москві облудної парадигми нашої інформаційної політики і прямо назвати, його власним іменем - того, хто насправді нападає на Україну, ненавидить її дикою утробною смертельною ненавистю і хоче будь що знищити українську державу, українську мову, український народ і все українське.
Доказами наявності в реальній дійсності сьогодення тої утробної смертельної сучасної ненависті до українського народу, просто битком набитий весь, перш за все російськомовний інтернет.
Для правдивої життєвої сили (не тільки) українського народу, усяка брехня, фальш і облуда усіх гатунків всередині суспільства, це сильна отрута. Саме якраз тому український народ, не мислячи свого життя без своєї життєвої правди-віри, протягом тільки останніх ста років поклав незліченну кількість мільйонів життів прекрасних людей.
І саме тому такий наполегливий вигляд мають потуги московської холуйні усіх гатунків, відвертої і під прикриттям - цілком свідомої та просто зазомбованих дурнів під наркозом тої чи іншої московської облуди - усунути з українського життя правду і впроваджувати, будь-яким чином, в українські реалії, окрім уже впроваджених раніше речей на зразок корупції, якусь додаткову специфічну доморощену українську брехню, під назвою чи то "пропаганда", чи то під якоюсь іншою, замість стати цілком й повністю на бік животворної для українського народу правди.
Небезпека розширення московського інформаційного простору, з допомогою відповідного перетворення українського інфопростору шляхом вилучення з нього правди, непогано видно, що досить таки зрозуміла багатьом думаючим людям. Такого висновку можна дійти навіть просто дивлячись один окремий ефір Шустера, наприклад від 20.02.2015.
А що тим думаючим людям на жаль не зовсім ясно, і це видно з усіх ефірів, і далеко не тільки Шустера, то це те, що український інфопростір - не тільки в своїх зовнішніх виявах на зразок російських тваринних серіалів на українських телеканалах, а в самих його оснооположних категоріях, фундаментально - вже давно рухається практично весь в навколомосковській орбіті й знаходиться в полі тяжіння московської брехні. І що український інформаційний грунт не просто залитий брехливим інфолайном з московської інфоканалізації, а що під ним, в глибині, давно лежить закопана туди московськими посіпаками усіх калібрів на українській землі (і сьогодні ретельно оберігається ними), грунтовна московська олжа, яка підсвічує кожне інформаційне українське повідомлення.
Що то за олжа і що робити?
Необхідно усвідомити, що на Україну напав насправді не Путін. І що це не російський, чи якийсь інший народ, а що це ті ж самісінькі московські організаційні структури, які організували в 20-му сторіччі три гігантські голодоморні убивства українського народу. Найкраще ім'я цим структурам - московська банда убивць.
Слід нарешті уяснити, що московська банда убивць нікуди з тих часів не поділась, ніде не зникла і аж ніяк не переродилась на щось типу доброзичливе до України. І що ті московські організаційні структури московської банди убивць, вони сьогодні, як і раніше, наповнені тими ж самими, чи такими ж самими спеціалістами з організації та прикриття величезних убивств, перш за все убивств українського народу. І що вони - це ніякий не комунізм, лахміття фразеології якого вони вже давно викинули на смітник, зокрема щоб його використовували там, на смітнику історії, московські холопи під прикриттям, для відвертання нашої уваги від справжніх убивць.
Це саме якраз вони убили в 1946-47, в 1932-34, 1921-23 щоразу мільйони одних тільки українських дітей. Вони ці убивства ретельно планували, до них готувалися, після чого їх організували й учинили, і до сьогодні ті гігантські убивства прикривають, здійснивши спершу поділ суспільства на дві головні визначальні верстви (страти) - на тих, хто убиває, і на тих, кого убивають.
Чому чим більше московська банда убивць продукує брехні, тим живіший, жвавіший та активніший вигляд вона має, зрозуміти насправді зовсім не важко. Адже саме якраз брехня є духом і кров'ю цієї ні з чим в історії людства не зрівняної сатанинської сукупності оргструктур. Без брехні їй моментальна загибель, і відповідно чим московська брехня потужніша, тотальніша, чим вона більш наскрізна та всеохоплююча, тим більш сильною почувають себе усі організаційні структури цього злоякісного, смертельно небезпечного утворення на тілі людства.
Більш детально щодо московської банди убивць, її пособників, засобів та її членів, у тому числі холопів, холуїв посіпак та просто рабів різноманітного етнічного походження, ні у одного з яких насправді нема рідного народу, тобто відсутня національна належність, можна прочитати в книзі "Українська політологія або Атдадім Львов Палякам". Матеріали цієї книги написані протягом 1999 - 2010 років, в процесі участі автора в політичних форумах, перш за все в тоді найактивнішому форумі ukr.politics. Її вільно доступну електронну версію, український оригінал і російський переклад, можна взяти тут:
/*
UPolitology.pdf
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alS2h3NUtha0xHVVE&authuser=0
UPolitology.epub
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alT0xMOTJKUFNEMzA&authuser=0
російський переклад:
UPolitologyR.pdf
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alcm9uYUJrQkhvRWs&authuser=0
UPolitologyR.epub
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alMDdqUWRReHRZaGM&authuser=0
*/
Для знайомства з книгою наведемо тут її першу, вперше опубліковану в вересні 2006 статтю "Убивства українських політичних і культурних діячів":
/*
Оце зараз, згадуючи раніше чи пізніше убитих українських політичних і культурних діячів, виявилося, що серед відомих мені тих убивств, авторство яких було встановлено – з досить таки давніх часів – я не знаю жодного такого убивства, яке було б учинене не московськими спецслужбами.
А підозрілі передчасні смерті, починаючи принаймні з Петра Сагайдачного і Богдана Хмельницького до сьогодні, дуже добре вписуються в ті шеренги убивств, московське авторство яких точно відоме.
Деколи вбивці ставали відомими в результаті розслідування, проведеного країнами, на території яких вони були вчинені – як, наприклад, убивство Петлюри в 1926, а деколи – в результаті опублікування мемуарів виконавцем убивства багато років по тому. Після багаторазової зміни осіб, само собою на вершині московської державної ієрархії. Як це, наприклад, сталося з убивством Євгена Коновальця в 1938 в Роттердамі, про авторство і спосіб учинення якого стало відомо тільки після опублікування мемуарів виконавця даного московського убивства, Павла Судоплатова, на початку 90-х років.
Однак, особливо показовими, особливо з точки зору розуміння процесів гальмування розслідування усіх резонансних убивств, учинених протягом останніх 15 років тут, на українській землі, є московські вбивства, вчинені в 1957 і 1959 роках – Лева Ребета і Степана Бандери відповідно – а особливо, звичайно, останнє з них, убивство Степана Бандери.
Не зупиняючись на самих цих убивствах, учинених агентом КГБ Богданом Сташинським – інформація стосовно них в мережі є – розглянемо питання про те, а яким же чином реагують московські вбивці на загрозу розкриття та оприлюднення вчинених ними, на найвищому державному рівні, вбивств.
Отже, 12 серпня 1961 року, Сташинський з дружиною в НДР вислизнули з-під нагляду КГБ.
На виявлення факту втечі, передачу повідомлення про це в Москву та прийняття московського рішення на найвищому рівні про перекриття можливих шляхів втечі цього безпосереднього виконавця вбивства Степана Бандери, Сташинського, пішло кілька годин.
Цих кількох годин Сташинському вистачило, щоб встигнути перетнути лінію розділу Західного та Східного Берліну.
Через якісь години чи хвилини по тому ця лінія була перекрита і вже з ранку наступного дня, 13 серпня 1961 року, була готова тимчасова, яка скоро перетворилась в стаціонарну, всім відому бетонну Берлінську стіну.
Оскільки про вбивство Бандери і про втечу його вбивці, керованому безпосередньо з Кремля – який пив шампанське з Хрущовим і Шелепиним – тоді ніхто не знав, то громадськістю, звичайно що, були знайдені інші причини для пояснення таких раптових, різких і, як на перший погляд, не зовсім адекватно до поточної ситуації рішучих московських дій по зведенню Берлінської стіни. Саме ті причини і наводяться за інерцією й досі.
Звичайно, що на цьому діло не могло так просто скінчитися. Попереду було слідство і суд. Хоч воно суд був ніби як над Сташинським, але насправді той суд був, усім це було зрозуміло, над його безпосередніми кремлівськими керівниками.
І при тому, зауважимо, зовсім не над тими кремлівськими керівниками, які залишились десь в минулому і на яких уже сміливо можна вішати усіх собак – а над тими, які прямо зараз сиділи в своїх кремлівських кабінетах.
Наявність потреби потурбуватися, і то негайно, про ліквідацію наслідків усього цього досить таки очевидна, чи не так.
На фізичну ліквідацію самого джерела правдивої інформації про московських убивць, тобто агента Сташинського в німецькій тюрмі, навряд чи покладались надто великі надії. А невдалі інформаційні операції типу брехливих публікацій в підлеглій московським убивцям пресі, чи прес-конференції різних московських сексотів – вони лише тільки посилювали негативні наслідки даного величезного витоку правдивої інформації про кремлівських убивць.
Отже, оскільки сам витік правдивої інформації, це було ясно що зупинити не вдасться, і навіть поставити навіть під маленький сумнів її правдивість теж не вийде, то мабуть не залишалось більше нічого, аніж спробувати заглушити резонанс від цього всього чимось іншим, але не менш серйозним.
І коли розглянути події, які трапилися під час проведення розслідування московських убивств, виконавцем яких був Сташинський; під час суду над Сташинським; і особливо негайно ж одразу після винесення судового вироку – тобто коли очікуваний резонанс стосовно злочинних дій московських убивць мав бути найбільшим, то ми негайно побачимо так звану Карибську кризу, розвиток якої (підготовка) відбувався паралельно зі слідством, а кульмінація по часу точно співпала з винесенням вироку.
Не доводиться сумніватися, що якби Німеччина не була учасником достатньо потужної системи колективної безпеки, то оргутворення московських убивць без проблем відшукало б скільки завгодно ефективних засобів для того, щоби не допустити а ні суду з участю Сташинського, а ні навіть й розслідування даного свого злочину — аналогічно як це зараз має місце в Україні стосовно багатьох резонансних убивств, криваві сліди від яких усіх ведуть прямо в Москву, Кремль, і з яких досі ні одне не розслідуване.
Невідповідність московських дій з розкручування та гальмування Карибської кризи, яка поставила світ на грань термоядерної війни, іншим тогочасним подіям, вже тоді усім впадала в очі: "Компромисс не удовлетворил никого. При этом он явился особенно острой дипломатической неловкостью для Хрущёва и Советского Союза, которые выглядели дающими задний ход в ситуации, которую сами же и создали": [http://ru.wikipedia.org/wiki/Карибский_кризис , (розділ “Последствия”, версія 2006 року) ]
І звичайно що належні висновки на майбутнє з того величезного проколу московськими убивцями були зроблені, і тепер усі, причетні до запланованих в Москві резонансних убивств, негайно фізично ліквідовуються.
Наприклад, доводилось бачити інформацію про те, що з вертикалі керівників московських концтаборів, причетних до того концтабору, в якому у 1985 році був убитий Василь Стус, вже на початку 90-х років давно жодного не було серед живих.
Що ж до безліч резонансних відвертих убивств і несвоєчасних смертей з сумнівними обставинами українських політичних і культурних діячів останніми роками на українській землі, криваві сліди від яких усіх ведуть прямо в Москву, Кремль, то треба відверто зізнатися, що доти, доки Україна не стане дійсним учасником НАТО, їхнє справжнє розслідування, не кажучи вже про якісь там суди, повністю виключене, а повна безкарність убивць і надалі цілком забезпечена – з огляду на відсутність реальних гарантій безпеки України та повну ясність стосовно того, що московські убивці задля забезпечення свого особистого вигляду ніби як не злочинців, без жодного якогось трепету завжди готові скористатися своїми численними наявними тут в Україні чи деінде засобами, не зупиняючись ні перед чим – будь-якими засобами, у тому числі наприклад покласти життя будь-якої кількості нормальних людей – без врахування при цьому, свої вони чи чужі.
*/
Неможливо весь час перебувати на околицях московської інфоканалізації, щохвилини ризикуючи туди завалитись остаточно, закриваючи очі на фундаментальні відмінності правди дійсності від безроздільно пануючих в українському інфопросторі навколомосковськоцентричних положень, пора вибиратись. В українського народу, на відміну від московської банди убивць, не було досі з чим ховатись від світу - не було чого приховувати - і сподіваюся не буде й надалі.
___
Инфовойна: сдаваться или стать наконец на сторону правды
Все расследования, всех убийств, как видим, и в дальнейшем практически на нуле, как это и было всегда раньше. И хотя человеческая надежда, что преступления будут раскрыты, постоянно тлеет, питаясь здравым смыслом, но вопреки и ему, и огромному общественному давлению на следственные органы, ни одно из расследований всех резонансных убийств до сих пор не сдвинулось с места. Это одно.
Бессилие украинской информационной политики перед агрессивной, во всех смыслах этого слова, московской пропагандой, очевидна. Это еще одно.
Наглость тотальной бездонной сквозной московской лжи не имеет границ, и к сожалению довольно неплохо видно, что лидеры украинского инфопространства никоим образом не видят, что ее может остановить. Это еще одно подобное.
Список этих паршивых особенностей настоящего можно продолжать, и тенденция к дальнейшему его расширению очевидна, как вот например практически не прикрытые государственные усилия по ликвидации "Шустер live" - то есть вполне однозначные попытки и в дальнейшем все сильнее щурить общественные глаза на правдивое общественное отражение действительности.
Что это такое? Куда это ведет и что будет дальше? если не сломать это сползание к все более и более глубокому погружению в ложь, чтобы там не смотреть правде в глаза и не называть важных вещей своими истинными именами?
А что может быть в таких случаях, когда люди пытаются обманывать сами себя и прячутся, как в той притче о страусе с головой в песке, от досадной правды, которая фактически прямо таки сама лезет в глаза и разрушает их жизнь? Жизнь разрушится.
И чтобы этого не случилось, необходимо наконец отказаться от созданной для нас в Москве ложной парадигмы нашей информационной политики и прямо назвать его собственным именем - того, кто на самом деле нападает на Украину, ненавидит ее дикой утробной смертельной ненавистью и хочет во что бы то ни стало уничтожить украинское государство, украинский язык, украинский народ и все украинское.
Доказательствами наличия в реальной действительности сегодняшнего той утробной смертельной современной ненависти к украинскому народу, просто битком набит весь, прежде всего русскоязычный интернет.
Для правдивой жизненной силы (не только) украинского народа, всякая ложь, фальшь и обман всех сортов внутри общества, это сильный яд. Именно как раз потому украинский народ не мысля своей жизни без своей жизненной правды-веры, в течение только последних ста лет положил бесчисленное количество миллионов жизней прекрасных людей.
И именно поэтому такими настойчивими выглядят потуги московской холуйни всех сортов, откровенной и под прикрытием - вполне сознательной и просто зазомбированних дураков под наркозом той или иной московской лжи - устранить из украинской жизни правду и внедрять, каким-либо образом, в украинские реалии, кроме уже внедренных ранее вещей вроде коррупции, какую-то дополнительную специфическую доморощенную украинскую ложь, под названием то ли "пропаганда", то ли под каким-то другим, вместо перейти целиком и полностью на сторону животворной для украинского народа правды.
Опасность расширения московского информационного пространства, с помощью соответствующего преобразования украинского инфопространства путем изъятия из него правды, неплохо видно, что довольно таки понятна многим думающим людям. Такой вывод можно сделать даже просто глядя один отдельный эфир Шустера, например от 20.02.2015.
А что тем думающим людям к сожалению не совсем ясно, и это видно из всех эфиров, и далеко не только Шустера, так это то, что украинское инфопространство - не только в своих внешних проявлениях вроде российских животных сериалов на украинских телеканалах, а в самих его оснооположных категориях, фундаментально - уже давно движется практически весь по вокругмосковской орбите и находится в поле притяжения московской лжи. И что украинская информационная почва не просто залита лживым инфодерьмом с московской инфоканализации, а под ним, в глубине, давно лежит закопана туда московскими прихвостнями всех калибров на украинской земле (и сегодня тщательно оберегается ними), основательная московская олжа, которая подсвечивает каждый информационное украинском сообщение.
Что это за олжа и что делать?
Необходимо осознать, что на Украину напал на самом деле не Путин. И что это не русский или какой-то другой народ, а это те же самые московские организационные структуры, которые организовали в 20-м веке три гигантские голодоморные убийства украинского народа. Лучшее имя этим структурам - московская банда убийц.
Следует наконец уяснить, что московская банда убийц никуда с тех пор не делась, нигде не исчезла и отнюдь не переродилась в нечто типа доброжелательное к Украине. И что те московские организационные структуры московской банды убийц, они сегодня, как и раньше, наполнены теми же или такими же специалистами по организации и прикрытию огромных убийств, прежде всего убийств украинского народа. И что они - это никакой не коммунизм, лохмотья фразеологии которого они уже давно выбросили на свалку, в частности, чтобы его использовали там, на свалке истории, московские холопы под прикрытием, для отвлечения нашего внимания от настоящих убийц.
Это именно они убили в 1946-47, в 1932-34, 1921-23 каждый раз миллионы одних только украинских детей. Они эти убийства тщательно планировали, к ним готовились, после чего их организовали и учинили, и сегодня те гигантские убийства прикрывают, осуществив сначала разделение общества на две главные определяющие страты - на тех, кто убивает, и на тех, кого убивают.
Почему чем больше московская банда убийц продуцирует лжи, тем живее, бодрее и активнее она выглядит, понять на самом деле совсем не трудно. Ведь именно как раз ложь является духом и кровью этой ни с чем в истории человечества не сравнимой сатанинской совокупности оргструктур. Без лжи ей моментальная смерть, и соответственно чем московская ложь мощнее, тотальнее, чем она более сквозная и всеобъемлющая, тем более сильными чувствуют себя все организационные структуры этого злокачественного, смертельно опасного образования на теле человечества.
Подробнее о московской банде убийц, ее пособниках, средствах и ее членах, в том числе про холопов, холуев приспешников и просто рабов разнообразного этнического происхождения, ни у одного из которых на самом деле нет родного народа, то есть отсутствует национальная принадлежность, можно прочитать в книге "Украинская политология или Атдадим Львов Палякам". Материалы этой книги написаны в течение 1999 - 2010 годов, в процессе участия автора в политических форумах, прежде всего в то время активном форуме ukr.politics. Ее свободно доступную электронную версию, украинский оригинал и русский перевод, можно взять здесь:
/*
UPolitology.pdf
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alS2h3NUtha0xHVVE&authuser=0
UPolitology.epub
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alT0xMOTJKUFNEMzA&authuser=0
русский перевод:
UPolitologyR.pdf
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alcm9uYUJrQkhvRWs&authuser=0
UPolitologyR.epub
https://drive.google.com/open?id=0B-gWbuz5e6alMDdqUWRReHRZaGM&authuser=0
*/
Для знакомства с книгой приведем здесь ее первую, впервые опубликованную в сентябре 2006 статью "Убийства украинских политических и культурных деятелей":
/*
Вот сейчас, вспоминая раньше или позже убитых украинских политических и культурных деятелей, оказалось, что среди известных мне тех убийств, авторство которых было установлено — с довольно давних времен — я не знаю ни одного такого убийства, которое было бы совершено не московскими спецслужбами.
А подозрительные преждевременные смерти, начиная по крайней мере с Петра Сагайдачного и Богдана Хмельницкого до сегодня, очень хорошо вписываются в те шеренги убийств, московское авторство которых точно известно.
Порой убийцы становились известными в результате расследования, проведенного странами, на территории которых они были совершены — как, например, убийство Петлюры в 1926, а порой — в результате опубликования мемуаров исполнителем убийства много лет спустя. После многократной смены лиц, само собой, на вершине московской государственной иерархии. Как это, например, произошло с убийством Евгена Коновальца в 1938 в Роттердаме, об авторстве и способе совершения которого стало известно только после опубликования мемуаров исполнителя данного московского убийства, Павла Судоплатова, в начале 90-х годов.
Однако особенно показательными, особенно с точки зрения понимания процессов торможения расследования всех резонансных убийств, совершенных в течение последних 15 лет здесь, на украинской земле, есть московские убийства, совершенные в 1957 и 1959 годах — Льва Ребета и Степана Бандеры соответственно — а особенно последнее из них, убийство Степана Бандеры.
Не останавливаясь на самих этих убийствах, совершенных агентом КГБ Богданом Сташинским — информация о них в сети есть — рассмотрим вопрос о том, а каким же образом реагирует московская банда убийц на угрозу раскрытия и обнародования совершенных ими, на самом высоком государственном уровне, убийств.
Итак, 12 августа 1961, Сташинский с женой в ГДР выскользнули из-под надзора КГБ.
На выявление факта побега, передачу сообщения об этом в Москву и принятие московского решения на высшем уровне о перекрытии возможных путей бегства этого непосредственного исполнителя убийства Степана Бандеры, Сташинского, ушло несколько часов.
Этих нескольких часов Сташинскому хватило, чтобы успеть пересечь линию раздела Западного и Восточного Берлина.
Через какие-то часы (или минуты) спустя линия была перекрыта и уже утром следующего дня, 13 августа 1961 года, была готова временная, которая скоро превратилась в стационарную, всем известную Берлинскую стену.
Поскольку об убийстве Бандеры и о бегстве его убийцы, управляемом непосредственно из Кремля, который пил шампанское с Хрущевым и Шелепиным, тогда никто (кроме руководства московской банды убийц) не знал, то для общественности, естественно, были "найдены" другие причины для объяснения таких внезапных, резких и, на первый взгляд, не совсем адекватно текущей ситуации решительных московских действий по возведению Берлинской стены. Именно те причины и приводятся по инерции до сих пор.
Конечно, на этом дело не могло так просто кончиться. Впереди было следствие и суд. Хоть оно суд был вроде как над Сташинским, но в действительности тот суд был (всем кто был в курсе, было вполне понятно) над его непосредственными кремлевскими руководителями.
И при том, заметим, вовсе не над теми кремлевскими руководителями, которые остались где-то в прошлом и на которых уже смело можно вешать всех собак, а над теми, которые прямо сейчас сидели в своих кремлевских кабинетах.
Наличие потребности позаботиться, и немедленно, о ликвидации последствий всего этого, довольно таки очевидно, не так ли.
На физическую ликвидацию самого источника правдивой информации о московских убийцах — т.е. агента Сташинского в немецкой тюрьме — вряд ли возлагались слишком большие надежды. А неудачные информационные операции типа лживых публикаций в подчиненной московской банде убийц международной прессе и пресс-конференции разных московских сексотов, они лишь только усиливали негативные последствия данной огромной утечки правдивой информации о кремлевских убийцах.
Следовательно, поскольку саму утечку правдивой информации, это было ясно, остановить не удастся — и даже поставить под даже маленькое сомнение ее правдивость тоже не получится, то видимо не оставалось больше ничего, чем попытаться _заглушить_ резонанс от этого всего чем-то иным, но не менее серьезным.
И когда рассмотреть события, которые произошли во время проведения расследования московских убийств, исполнителем которых был Сташинский; во время суда над Сташинским; и особенно немедленно сразу после вынесения судебного приговора, т.е. когда ожидаемый резонанс относительно преступных действий московских убийц должен был быть самым большим, то мы сразу же увидим так называемый Карибский кризис, развитие которого (подготовка) происходила параллельно со следствием по делу Сташинского, а кульминация по времени точно совпала с вынесением приговора.
Нет никаких сомнений, что если бы Германия не была участником достаточно мощной системы коллективной безопасности, то оргобразование московских убийц без проблем нашло бы сколько угодно эффективных средств для того, чтобы не допустить ни суда с участием Сташинского, ни даже и расследования данного своего преступления — подобно тому, как это сейчас имеет место в Украине относительно многих резонансных убийств, кровавые следы от которых всех ведут прямо в Москву, Кремль, и из которых до сих пор ни одно не расследовано.
Несоответствие московских действий по раскрутке и торможению Карибского кризиса, который поставил мир на грань термоядерной войны, другим тогдашним событиям, уже тогда всем бросалось в глаза: "Компромисс не удовлетворил никого. При этом он явился особенно острой дипломатической неловкостью для Хрущёва и Советского Союза, которые выглядели дающими задний ход в ситуации, которую сами же и создали": http://ru.wikipedia.org/wiki/Карибский кризис (данная фраза в Вики.ру сегодня, октябрь 2010, уже существенно изменена).
И конечно что надлежащие выводы на будущее из того огромного прокола московскими убийцами были сделаны, и теперь все, кто причастен к запланированным в Москве резонансным убийствам, немедленно физически ликвидируются.
Например, приходилось видеть информацию о том, что из вертикали руководителей московских концлагерей, причастных к концлагерю, в котором в 1985 году был убит Василь Стус, уже в начале 90-х годов давно ни одного не было в живых.
Что касается множества резонансных откровенных убийств и несвоевременных смертей с сомнительными обстоятельствами украинских политических и культурных деятелей в последние годы на украинской земле, кровавые следы от которых всех ведут прямо в Москву, Кремль, то надо признать, что до тех пор, пока Украина не станет действительным участником НАТО, их настоящее расследование, не говоря уже о каких-то там судах, полностью исключено, а полная безнаказанность убийц и в дальнейшем полностью обеспечена — учитывая отсутствие реальных гарантий безопасности Украины и полную ясность относительно того, что московские убийцы для обеспечения своего личного вида вроде как не преступников, без всякого какого-то трепета всегда готовы воспользоваться своими многочисленными имеющимися здесь в Украине или где-либо средствами, не останавливаясь ни перед чем — любыми средствами, в том числе например положить жизнь любого количества нормальных людей — без учета при этом, свои они или чужие.
*/
Невозможно все время находиться на окраинах московской инфоканализации, ежеминутно рискуя туда завалиться окончательно, закрывая глаза на фундаментальные различия правды действительности от безраздельно господствующих в украинском инфопространстве околомосковскоцентрических положений, пора выбираться. У украинского народа, в отличие от московской банды убийц, не было до сих пор с чем прятаться от мира - нечего было скрывать - и надеюсь не будет и в дальнейшем.