Про три слова
Квінтесенція ідеалу людських взаємин формулюється з допомогою всього лише трьох слів.
Перше з них - займенник особовий однини в називному відмінку “Я”, друге - дієслово недоконаного виду першої особи теперішнього часу “Люблю”, і третє - займенник особовий однини в знахідному відмінку “Тебе”. “Я Люблю Тебе”.
В нашій мові друге з цих слів - у тому випадку, коли йдеться не просто про відчуття глибокої відданості, прихильності чи симпатії до кого- чи чого-небудь, а конкретно про людське почуття глибокої сердечної прихильності до особи іншої статі, має спеціальну форму. Може це в нашій мові для того, щоб уникнути фундаментальної поняттєвої плутанини, досить таки відчутно поширеної сьогодні в світі, цілком можливо саме якраз через відсутність в багатьох світових мовах такої конкретизації? Це слово “Кохаю”. “Я Кохаю Тебе”.
Спробуємо нагадати про силу дії трьох головних слів (хоч дана книга про інші три слова, які творять собою основу для трьох головних) на уявному прикладі дії їхнього заперечення - при наявності повної чудової певності щодо того, що вони, ці три слова, разом з усім, що вони позначають, реально є.
Отже уявімо собі, що нема, ну нема ні інтернету, ні гугла, ні всього такого іншого, що сьогодні кожному легко доступне й усіма звично використовується при найменшій потребі, у тому числі для вирішення тих чи інших мовних питань. В реальній дійсності, до речі, усі ці засоби іще зовсім нещодавно, особливо коли з точки зору не дуже молодих людей, були цілком і повністю відсутні, як це не дивно таке чути, разом із смартфонами та мобільними телефонами.
І от скажімо напише листа, на папері ручкою, як це воно і справді ще зовсім не так давно практикувалось, закохана україномовна дівчина німецькою мовою, яку вона старанно вивчає в школі, і відішле в конверті мобільно та електронно недоступному коханому хлопцю “ich liebe dich” (я кохаю тебе) - щоб вчергове через кілька днів отримати від того україномовного хлопця, який ніби як вчив в школі англійську мову, аналогічну поштову відповідь англійською мовою.
А той хлопець, наповнений такими самими відповідними почуттями, однак після не просто фейкового, а навіть можна сказати афонькіного шкільного курсу англійської з оцінкою на фейкове “відмінно” (помилково для дівчини безсумнівне “відмінно”) замість “I love you” (я кохаю тебе) у відповідь напише з труднощами здобуте в словнику повідомлення: “I like you” (ти подобаєшся мені).
І от нехай перекладачі цього “I like you” для дівчини - співчутливі друзі, яким вона похвалиться, припустимо зовсім не фейкові знавці основ англійської мови, візьмуть та й і перекладуть дівчині, що хлопець цим самим повідомляє, у відповідь на її зізнання в коханні, що вона всього лише подобається йому.
Не позаздриш, чи не так, одному тільки тому положенню, в яке попаде дівчина в колі своїх друзів після правильного перекладу їй такого повідомлення, мабуть сютабельного, тобто слушного, хіба що при першому знайомстві. Це навіть не торкаючись болісного краху почуттів і взаємин. Отака сила коротеньких головних трьох слів.
Отже якщо ми згодні, що ідеал людських взаємин, це добре, то ми також мусимо згодитись, що він, якщо звісно ми розуміємо його як головні три слова, досяжний не автоматично - ніяка вершина не існує без основи, на якій вона базується.
Тому в людських мовах, окрім головних трьох слів, існують інші життєво важливі, базові слова, позначені якими речі сприяють головним трьом словам. Далі йдеться про три слова з цих базових слів, про слова “Доброзичливість”, “Щастя” і “Безпека”.
Слово “Доброзичливість”, див. книгу “Врятувати Росію!”, основні статті якої написані останніми роками і яка була опублікована в самвидаві 2021-01-22
(https://books.google.com.ua/books/about?id=5qQWEAAAQBAJ&redir_esc=y) має конче необхідний вигляд не тільки через органічну притаманність цього слова українському національному характеру, але й з огляду на все зростаючу і зростаючу ймовірність кривавої руйнації життя десятків мільйонів росіян - і звичайно що з огляду на величезну небезпеку від цього жахливо паршивого процесу для всіх навколо - для всього світу, і у тому числі, якщо не перш за все, для сусіднього українського народу.
Це саме якраз воно, слово “Доброзичливість” диктує спробувати допомогти росіянам зрозуміти фундаментальні причини нещасливості усіх без винятку підвладних Москві народів, а найголовніше і перш за все - мас обрусілих інородців, які називають себе “русскіє”. Тільки розуміючи основу, корінь, стержень московської злочинної потуги, тільки тоді існує реальна ймовірність обійтися без величезних жертв на шляху до нормального гідного людського життя на гігантських російських просторах. І уникнути шляху до загибелі.
Що стосовно іншого слова, “Щастя”, то книга “Філософія щастя” про нього, (https://books.google.com.ua/books?id=p0zDDAAAQBAJ)
як про найпершу мотивацію кожної людини до життя і яка була видана 2016-08-01 аналогічно в самвидаві, має дещо інше походження - яке тягнеться з початку 1980-х років, коли спільноти почали цікавити автора цих рядків.
Мирність, добро, конструктивність книги “Філософія щастя”, разом з її метою виявити головні перешкоди, які не дають людині стати на шлях щастя, цілком закономірно і зрозуміло, при публікації її основних статей на загальнодоступних ресурсах, це було в 2013, викликали стандартну московську реакцію від московських посіпак, у вигляді коментарів, частенько ну дуже повних дикої чорної смертельної московською злоби. І це нормально, як без цього. У тому випадку, коли навіть найчистіша і найгарніша, але правда, постає перед наповненими заздрістю, брехнею і ненавистю представниками московської банди убивць, вони, як правило, реагують саме так.
І про слово “Безпека”.
Дискусії в політичних групах новин, в основному в https://groups.google.com/g/ukr.politics, в кінці 20-го та на початку 21-го сторіччя, головним предметом яких була безпека, були справді унікальними - як стосовно передуючих їм років, коли в природі були відсутні медіазасоби, доступні на запис для так би мовити випадкових, тобто ні з ким спеціально на це не узгоджених людей, до яких належав (і досі належить) серед інших також і автор цих рядків, а для читання геть усім трохи технічно підкованим - так і стосовно сьогодення.
Сьогодні масово доступних засобів, а також майданчиків внутрі тих засобів, через блискавичний розвиток інформаційних технологій стало дуже багато, і той моноліт вільного, усім доступного інформаційного простору, який практично мав місце (принаймні в наших краях) на початку 21-го сторіччя, досить швидко перетворився на хоч і значно більше - величезне, але так дрібно сегментоване інформаційне поле, що воно насправді мабуть навіть менш придатне для концентрації суспільної уваги, аніж це було до настання ери інтернету.
Це розпорошення уваги не просто поновило, а й і за рахунок забезпечення миттєвої доступності і практично тотального охоплення суттєво посилило та збагатило на кілька років вислизнулу можливість тотального зовнішнього управління масовим доступом до суспільно важливої інформації.
І з тої причини, що в тих усім видних дискусіях відчуття відповідальності за сказані слова було незрівнянно вищим від відповідальності за локальні виливи емоцій, якими сьогодні буквально всіяні численні інформаційні поля, то ті слова від значної кількості учасників тих дискусій були максимально змістовними - усі в них усіма силами своїми намагалися навести усі доступні інтелекту кожного учасника дискусій найбільш вагомі аргументи на користь своєї думки. Звичайно що і без лайки не обходилось, але вона мала вигляд практичного визнання якщо не неправоти, то неспроможності заперечити сказане опонентом.
Та максимальна змістовність дискусій за участю протилежно мислячих опонентів дала змогу для досягнення досить таки обґрунтованої ясності в багатьох життєво важливих для безпеки українського народу питаннях. А відмова власниці “Української Правди” Олени Притули (уроджена Алёна Юрьевна Чистова) від публікації в УП статті “Убивства українських політичних і культурних діячів”, яка тоді, в 2006 році, здавалося б ну так безпосередньо була стосовна до першого з двох убитих коханців Олени Притули, до засновника і автора УП Георгія Гонгадзе, додала ясності стосовно поширеності на українській землі московської редакційної політики.
Та стаття про убивства українських політичних і культурних діячів була зрештою опублікована 22 вересня 2006 р. на кількох інших, доступних ресурсах, перш за все в ukr.politics, більш як на місяць пізніше її готовності через даремне очікування відповіді від Олени Притули.
Основні підсумки тих дискусій було в 2013 підготовлено, згідно з ідеєю одного з їх учасників, як книгу - збірку статей, під назвою, співпадаючою з назвою однієї з основних її статей “Українська політологія або Атдадім Львов Палякам”, і видано в самвидаві 2014-02-17 в різних місцях, головним з яких був books.google.com: (https://books.google.com.ua/books/about?id=F-r2AgAAQBAJ&redir_esc=y)
Статті в книзі “Українська політологія або Атдадім Львов Палякам”, більшість з них, були написані і обговорені з усіма присутніми в форумах коментаторами, у тому числі з протилежно думаючими, роки і вже тепер навіть десятки років тому. І оскільки правдиві речі, які були названі своїми справжніми іменами, з часом не змінюються, на відміну від наповнення московської інформаційної каналізації, то усі вони і далі продовжують бути актуальними. Якщо не чим далі, тим більш актуальними. Даремні будуть надії на гідне життя, не кажучи вже про щастя, якщо в його основі не знаходиться правда.
Кожна з цих трьох книг входить в книгу “Три слова” в дещо зміненому, хоч і не суттєво, вигляді.
PDF: http://books.google.com/books/about?id=8og7EAAAQBAJ
https://drive.google.com/file/d/1p3w94RgTUh39nmyLlWbxS6QBNiVipPtW/view?usp=sharing
epub: https://drive.google.com/file/d/12LhIEtH2CD6A1-CyjtpDPfngM58aPmEU/view?usp=sharing
____
Про три слова
Квинтэссенция идеала человеческих взаимоотношений формулируется с помощью всего лишь трех слов.
Первое из них - местоимение личное первого лица единственного числа "Я", второе - глагол первого лица настоящего времени "Люблю", и третье - местоимение личное второго лица единственного числа "Тебя". "Я Люблю Тебя".
В украинском языке второе из этих слов - в том случае, когда речь идет не просто о чувстве глубокой преданности, привязанности или симпатии к кому- или чему-либо, а именно о человеческом чувстве глубокой сердечной привязанности к лицу иного пола, имеет специальную форму. Может это в украинском языке для того, чтобы избежать фундаментальной путаницы понятий, довольно ощутимо распространенной сегодня в мире, вполне возможно именно как раз из-за отсутствия во многих мировых языках такой конкретизации? Это слово "Кохаю". "Я Кохаю Тебя".
Попробуем напомнить о силе действия трех главных слов (хотя данная книга про другие три слова, которые творят собой основу для трех главных) на воображаемом примере действия их отрицания - при наличии полной замечательной уверенности относительно того, что они, эти три слова, вместе со всем, что они обозначают, реально есть.
Итак представим себе, что нет, ну нет ни интернета, ни гугла, ни всего такого прочего, что сегодня каждому легко доступно и всеми привычно используется при малейшей необходимости, в том числе для решения тех или иных языковых вопросов. В реальной действительности, кстати, все эти средства еще совсем недавно, особенно когда с точки зрения не очень молодых людей, были целиком и полностью отсутствующими, как это ни странно такое слышать, вместе со смартфонами и мобильными телефонами.
И вот скажем напишет письмо на бумаге ручкой, как это оно действительно еще совсем недавно практиковалось, влюбленная девушка на немецком языке, который она тщательно изучает в школе, и отошлет в конверте мобильно и электронно недоступному любимому парню "ich liebe dich" (я люблю тебя) - чтобы в очередной раз через несколько дней получить от того парня, который вроде как учил в школе английский язык, аналогичный почтовый ответ на английском языке.
А тот парень, наполненный такими же соответствующими чувствами, однако после не просто фейкового, а даже можно сказать афонькиного школьного курса английского с оценкой на фейковое "отлично" (ошибочно для девушки несомненное "отлично") вместо "I love you" (я люблю тебя ) в ответ напишет с трудом добытое в словаре сообщение: "I like you" (ты нравишься мне).
И вот пусть переводчики этого "I like you" для девушки - сочувствующие друзья, которым она похвастается, допустим вовсе не фейковые знатоки основ английского языка, возьмут да и и переведут девушке, что парень тем самым сообщает, в ответ на ее признание в любви, что она всего лишь нравится ему.
Не позавидуешь, не так ли, одному только тому положению, в которое попадет девушка в кругу своих друзей после правильного перевода ей извещения, подходящего пожалуй разве что при первом знакомстве. Это даже не касаясь мучительного краха чувств и взаимоотношений. Такова сила коротких главных трех слов.
Таким образом если мы согласны, что идеал человеческих отношений, это хорошо, то мы также должны согласиться, что он, если конечно мы понимаем его как главные три слова, достижим не автоматически - ни одна вершина не существует без основы, на которой она базируется.
Поэтому в человеческих языках, кроме главных трех слов, существуют другие жизненно важные, базовые слова, обозначенные которыми вещи способствуют главным трем словам. Далее речь идет о трех словах из этих базовых слов, о словах "Доброжелательность", "Счастье" и "Безопасность".
Слово "Доброжелательность", см. книгу "Спасти Россию!", основные статьи которой написаны в последние годы и которая была опубликована в самиздате 2021-01-22 (https://books.google.com.ua/books/about?id=u6QWEAAAQBAJ&redir_esc=y) имеет крайне необходимый вид не только из-за органической свойственности этого слова украинскому национальному характеру, но и учитывая все возрастающую и возрастающую вероятность кровавого крушения жизни десятков миллионов россиян - и конечно учитывая огромную опасность от этого ужасно паршивого процесса для всех вокруг - для всего мира, и в том числе, если не прежде всего, для соседнего украинского народа.
Это именно оно, слово "Доброжелательность" диктует попытаться помочь россиянам понять фундаментальные причины несчастливости всех без исключения подвластных Москве народов, а самое главное и прежде всего - масс обрусевших инородцев, которые называют себя "русские". Только понимая основу, корень, стержень московской злодейской потуги, только тогда существует реальная вероятность обойтись без огромных жертв на пути к нормальной достойной человеческой жизни на гигантских российских просторах. И избежать пути к гибели.
Что касаемо другого слова, "Счастье", то книга "Философия счастья" о нем, (https://books.google.com.ua/books/about?id=qRuADQAAQBAJ&redir_esc=y) как о самой первой мотивации каждого человека к жизни и которая была издана 2016-08-01 аналогично в самиздате, имеет несколько иное происхождение - которое тянется с начала 1980-х годов, когда сообщества начали интересовать автора этих строк.
Мирность, добро, конструктивность книги "Философия счастья", вместе с ее целью выявить главные препятствия, которые не дают человеку стать на путь счастья, вполне закономерно и понятно, при публикации ее основных статей на общедоступных ресурсах, это было в 2013, вызвали стандартную московскую реакцию от московских пособников, в виде комментариев, зачастую ну очень полных дикой черной смертельной московской злобы. И это нормально, как без этого. В том случае, когда даже самая чистая и красивая, но правда, предстает перед наполненными завистью, ложью и ненавистью представителями московской банды убийц, они, как правило, реагируют именно так.
И о слове "Безопасность".
Дискуссии в политических группах новостей, в основном в https://groups.google.com/g/ukr.politics (и relcom.politics), в конце 20-го и в начале 21-го столетия, главным предметом которых была безопасность, были действительно уникальными - как в отношении предшествующих им лет, когда в природе отсутствовали медиасредства, доступные на запись так сказать случайным, то есть ни с кем специально на это не согласованным людям, к которым принадлежал (и до сих пор принадлежит) среди других также и автор этих строк, а для чтения решительно всем немного технически подкованным - так и относительно настоящего.
Сегодня массово доступных средств, а также площадок внутри тех средств, из-за молниеносного развития информационных технологий стало очень много, и тот монолит свободного, всем доступного информационного пространства, который практически имел место (по крайней мере в наших краях) в начале 21-го века, довольно быстро превратился в хотя и гораздо большее - огромное, но так мелко сегментированное информационное поле, что оно на самом деле даже менее пригодно для концентрации общественного внимания, чем это было до наступления эры интернета.
Это распыление внимания не просто восстановило, но и за счет обеспечения мгновенной доступности и практически тотального охвата существенно усилило и обогатило на несколько лет ускользнувшую возможность тотального внешнего управления массовым доступом к общественно важной информации.
И по той причине, что в тех всем видных дискуссиях чувство ответственности за сказанные слова было несравненно выше ответственности за локальные излияния эмоций, которыми сегодня буквально усеяны многочисленные информационные поля, то те слова от значительного количества участников дискуссий были максимально содержательными - все в них всеми силами своими пытались привести все доступные интеллекту каждого участника дискуссий наиболее весомые аргументы в пользу своего мнения. Конечно и без ругани не обходилось, но она выглядела как практическое признание если не неправоты, то несостоятельности возразить оппоненту.
Та максимальная содержательность дискуссий с участием противоположно мыслящих оппонентов позволила достичь довольно обоснованной ясности во многих жизненно важных для безопасности украинского народа вопросах. А отказ владелицы "Украинской Правды" Елены Притулы (урожденная Алёна Юрьевна Чистова) от публикации в УП статье "Убийства украинских политических и культурных деятелей", которая тогда, в 2006 году, казалось бы ну так непосредственно относилась к первому из двух убитых любовников Елены Притулы, к основателю и автору УП Георгию Гонгадзе, добавила ясности относительно распространенности на украинской земле московской редакционной политики.
Статья об убийствах украинских политических и культурных деятелей была наконец опубликована 22 сентября 2006 на нескольких других доступных ресурсах, прежде всего в ukr.politics, более чем на месяц позже ее готовности через напрасное ожидание ответа от Елены Притулы.
Основные итоги тех дискуссий было в 2013 подготовлено, согласно идее одного из их участников, как книгу - сборник статей под названием, совпадающим с названием одной из основных ее статей "Украинская политология или Атдадим Львов Палякам", и издано в самиздате 2014-02 -17 в разных местах, главным из которых был books.google.com: (https://books.google.com.ua/books/about?id=sfosAwAAQBAJ&redir_esc=y)
Большинство статей в книге "Украинская политология или Атдадим Львов Палякам" было написано и обсуждено со всеми присутствующими в форумах комментаторами, в том числе с противоположно думающими, годы и уже теперь даже десятки лет назад. И поскольку правдивые вещи, которые были названы своими настоящими именами, со временем не меняются, в отличие от наполнения московской информационной канализации, то все они и далее продолжают быть актуальными. Если не чем далее, тем более актуальными. Бесполезными будут надежды на достойную жизнь, не говоря уже о счастье, если в ее основе не находится правда.
Каждая из этих трех книг входит в книгу "Три слова" в несколько измененном, хоть и не существенно, виде:
PDF:
https://books.google.com.ua/books/about?id=fcY7EAAAQBAJ&redir_esc=y
https://drive.google.com/file/d/1OPyKVWaF78HmOSjt3LGSerH1K4mJ5UBy/view?usp=sharing
epub: https://drive.google.com/file/d/191YPHz9UCSgNg2yUkVzOW_M7ycidTyrK/view?usp=sharing
